FEE / Лоренс Рід, 29 квітня 2020 року.
Батьки по всьому світу нині стикаються з величезними змінами в освіті своїх дітей — змінами, яких ніхто з них не міг передбачити ще три місяці тому. У тій чи іншій мірі, спричинені пандемією закриття шкіл створюють «масове домашнє навчання», яке, як передбачила два місяці тому старший науковий співробітник FEE з питань освіти Керрі Макдональд, стає реальністю. Хто знає, можливо, за відсутності мільйонів дітей у класах державних шкіл освіта стане такою ж якісною, якою вона була до того, як держава взагалі почала втручатися.
«Що?» — вигукнете ви. — «Хіба освіта не була жалюгідною або практично відсутньою до того, як держава її запровадила, забезпечила й профінансувала? Мої шкільні вчителі так казали, значить, це правда!»
Факт у тому, що принаймні в ранній Америці освіта була кращою й поширенішою, ніж більшість людей сьогодні уявляють або коли-небудь чули. Це не завжди було «книжкове навчання», але воно було практичним і пристосованим до світу, який оточував тодішніх молодих людей. Навіть без ноутбуків і басейнів, і при витратах, що становили невелику частку сучасних бюджетів державних шкіл, американці у перші сто років своєї історії були дивовижно освіченим народом.
Кілька днів тому мені знову нагадала про вражаючі досягнення ранньоамериканської освіти захоплива книга Стівена Менсфілда, автора бестселерів, «Боротьба Лінкольна з Богом: Шлях президента до віри та його значення для Америки». У ній описується духовна подорож 16-го президента США — від палкого атеїста до людини, чиї останні слова до дружини того трагічного вечора в театрі Форда були обіцянкою «відвідати Святу землю й побачити місця, освячені слідами Спасителя».
Перед тим як процитувати показовий фрагмент із книги Менсфілда, дозвольте згадати ще кілька важливих робіт, переважно з архівів FEE.
У 1983 році Роберт А. Пітерсон у статті «Освіта в колоніальній Америці» навів приголомшливі факти. «Федералістські статті, які сьогодні рідко читають або розуміють навіть в університетах, — пояснює він, — були написані для простих людей і ними ж читалися. Рівень грамотності був таким же високим або й вищим, ніж сьогодні». Вражаюче, але «дослідження, проведене у 1800 році Дюпоном де Немуром, показало, що лише четверо з тисячі американців не вміли читати й писати розбірливо» [курсив мій].
Аж до XIX століття, як пише Сьюзен Алдер у статті «Освіта в Америці», «батьки навіть не припускали, що цивільний уряд якимось чином несе відповідальність або повинен брати на себе відповідальність за навчання дітей». Перед Громадянською війною лише один штат (Массачусетс) мав закони про обов’язкове навчання, і все ж рівні грамотності були одними з найвищих в американській історії.
У Великій Британії була схожа картина. У 1996 році Едвін Вест написав у статті «Поширення освіти до запровадження обов’язкового навчання у Британії та Америці в XIX столітті», що «коли у 1880 році було введено загальне обов’язкове навчання, понад 95 відсотків 15-річних уже були грамотними». Понад століття потому «40 відсотків 21-річних у Сполученому Королівстві зізнавалися, що мають труднощі з письмом і правописом».
Закони, які забороняли навчати чорних рабів, існували вже з 1740 року, але бажання читати було настільки сильним, що навіть у рабстві грамотність зростала. Із міркувань релігійного навчання рабам часто дозволяли навчатися читанню, хоча письму — ні. Багато хто вчився писати сам або за допомогою тих, хто був готовий порушувати закон. Державні спроби заборонити освіту для чорних у рабовласницькому Півдні, можливо, були не ефективнішими за сучасні закони про наркотики: якщо ти хотів навчитися — ти знаходив можливість.
Оцінки грамотності серед рабів напередодні Громадянської війни коливаються від 10 до 20 відсотків. До 1880 року майже 40 відсотків темношкірих на Півдні були грамотними. У 1910 році, за пів століття до втручання федерального уряду в фінансування K–12, рівень грамотності чорних перевищив 70 відсотків і був співмірним із рівнем грамотності білих.
Деніел Латтьє у статті 2016 року «Чи справді державні школи покращили американську грамотність?» зазначив, що система державних шкіл зовсім не гарантує, що молодь справді навчиться добре читати й писати. Він цитує шокуючі висновки дослідження Міністерства освіти США: «32 мільйони американських дорослих неписьменні, 21 відсоток читає на рівні нижче п’ятого класу, а 19 відсотків випускників середньої школи функціонально неписьменні, тобто вони не читають настільки добре, щоб управляти повсякденним життям і виконувати роботу, яка вимагає мінімальної грамотності».
Обов’язкові державні школи не були створені в Америці через якийсь широко визнаний провал приватної освіти — отже, поширюваний державною шкільною системою міф про те, що без неї американці були б неосвіченими, є хибним і корисливим.
Як писала Керрі Макдональд у статті «Державні школи були створені для того, щоб індоктринувати іммігрантів», головним мотивом створення державних шкіл було далеко не благородне бажання запобігти неписьменності. Її вражаюча книга 2019 року Unschooled описує життєздатні, самоскеровані альтернативи, які значно перевершують стандартизовану, тестоцентричну, надзвичайно дорогу й політизовану державну систему навчання.
Якщо ви шукаєте історію про те, як Америка пройшла шлях від масової грамотності до національної освітньої кризи, зверніться до нової, добре документованої книги Джастіна Спірса та його колег Failure: The History and Results of America’s School System. Спосіб, у який держава підводить батьків, учителів і дітей, просто розбиває серце.
Я обіцяв поділитися уривком із книги Стівена Менсфілда, і тепер із задоволенням це зроблю. Прочитайте уважно й дайте тексту осмислитися:
Ми повинні пам’ятати, що ранні англійські поселенці Нового Світу залишали Англію з побоюваннями, що вони вирушать у «свою місію в пустелю» і стануть варварами. Рідні в Англії хвилювалися: як можна перетнути океан і жити в диких краях, не втративши грамотність, освіту та віру, які визначали їхнє життя? Ранні колоністи приїхали, твердо вирішивши спростувати ці побоювання. Вони привезли із собою книги, друкарські верстати, вчителів і зробили заснування шкіл пріоритетом. Пуритани заснували Бостон у 1630 році й створили Гарвардський коледж протягом шести років. Через десять років вони вже надрукували першу книгу в колоніях — Псалтир із затоки Массачусетс. За нею з’явилися багато інших. Американські колоністи були настільки віддані освіті — надихнуті протестантським наголосом на біблійній грамотності та прагненням навернути й навчити корінне населення — що створили майже чудесну культуру навчання.
Це було досягнуто через вільний освітній ринок. Колоніальне суспільство пропонувало «жіночі школи», латинські граматичні школи, приватних учителів, те, що сьогодні ми назвали б «домашньою освітою», церковні школи, школи для бідних, і коледжі для обдарованих та заможних. Усе це підтримувала ширша культура, яка цінувала знання як шлях до побожності. Книги були дорогими й читалися ретельно. Шанований пастор міг мати тисячі книг. Проповіді були довгими та вченими. Газети читалися охоче, а обговорення ідей наповнювало таверни та вітальні. Громадяни створювали гуртки для «покращення розуму» — дебатні товариства, читацькі клуби й навіть швейні кола, де читали нові книги з Англії.
Інтелектуальні досягнення колоніальної Америки були разючими. Лоренс Кремін, провідний історик американської освіти, оцінював рівень грамотності в цей період у 80–90 відсотків. Бенджамін Франклін самостійно вивчив п’ять мов — і це не вважалося чимось винятковим. Джефферсон самостійно опанував пів дюжини, включно з арабською. Джордж Вашингтон усе життя соромився нестачі формальної освіти, але сучасні читачі його щоденників дивуються його розуму й не розуміють, що саме викликало цю невпевненість. Для чоловіка — а інколи й жінки — було звично самостійно вивчити алгебру, геометрію, навігацію, науку, логіку, граматику й історію. Семінарист повинен був знати грецьку, іврит, латину, французьку та німецьку ще до початку навчання — і все це могло відбуватися в класах із колод та на земляній підлозі.
Ця культура навчання поширилася й на американський фронтир. Хоча піонери часто жили поза досяжністю навіть базової освіти, щойно з’являлися перші будівлі нового поселення, так само виникали добровільні товариства для розвитку інтелектуального життя. Окрім шкіл для дітей, існували дискусійні клуби, дебатні товариства, ліцеї, лекторські асоціації, політичні клуби, і завжди — біблійні товариства. Рівень навчання, який вони підтримували, був неймовірним. Мова Шекспіра та класичної літератури — принаймні Вергілія, Плутарха, Цицерона та Гомера — настільки насичувала листи й щоденники американців фронтиру, що сучасним читачам важко зрозуміти їхні літературні метафори. Це означало, що навіть скромні західні поселення могли слугувати своєрідними «фронтирними університетами» для амбітних людей. Саме ця спадщина та пристрасть до навчання сформували молодого Авраама Лінкольна під час його шести років у Нью-Сейлемі.
Непогано для суспільства, яке поколіннями майже не знало, що таке державна школа, чи не так? Чому ж ми сьогодні сліпо припускаємо, що не зможемо обійтися без державного шкільництва? Натомість нам варто вивчати, наскільки вражаюче добре нам вдавалося обходитися без нього.
Коли я думаю про численні способи, якими держава вводить нас у хибну залежність від себе, один спосіб особливо виділяється: вона намагається переконати нас, що без неї ми були б безпорадними. Вона каже, що ми не здатні зробити це чи те, що держава володіє магічними здібностями, недоступними звичайним людям, і що так, ми були б «дурні, як пень» і «бідні, як жебраки», якби не передали їй контроль над тим чи іншим.
Що стосується освіти, американці мали б знати краще. Можливо, одним із позитивних результатів пандемії стане те, що люди знову усвідомлять: їм не потрібні державні школи в тій мірі, у якій держава переконувала їх у цьому. Насправді вони ніколи нам і не були потрібні.
FEE (Foundation for Economic Education), Фонд економічної освіти
