Чому жінки з такою запеклістю підтримують політику, яка найбільше шкодить самим жінкам?
- Ввезення мігрантів із країн із найгіршими показниками насильства щодо жінок.
- Заперечення очевидної та достовірної статистики насильства над місцевими жінками й дівчатами з боку цих мігрантів.
- Вимоги покарати тих, хто поширює цю статистику.
- І взагалі — вимоги запровадити цензуру.
- Поширення ісламу, який у багатьох країнах систематично обмежує права жінок.
- Дозвіл чоловікам, які оголосили себе жінками, перебувати в жіночих притулках, в’язницях, гуртожитках і роздягальнях.
- І багато іншого.
Чому жінки це підтримують? Де ж принцип «своя сорочка ближча до тіла»?
Моя теорія полягає в невдалому зіткненні інстинкту, патріархату та фемінізму.
У жінок еволюційно закладене прагнення до безкорисливої турботи про інших — це необхідно для виживання дітей, які не можуть, як зайченята, одразу вистрибнути у світ і побігти у своїх справах.
Суспільство (так, через патріархальні структури) спрямовувало цей інстинкт у норми самопожертви. Воно активно заохочувало поширювати інстинкт жертовності й на людей, які не є кровними дітьми жінки.
Для окремої людини це було не надто вигідно, зате корисно для спільноти: підтримувало диверсифікацію ризиків, тобто виховання дітей усією громадою на випадок, якщо якась одна жінка вибуде з цього процесу. Загін не помітить втрати бійця.
З приходом фемінізму жінки поставили собі запитання: а чому, власне, ми постійно жертвуємо власними інтересами заради інших?
Це було справедливе запитання. Але очевидний висновок — «давайте не народжувати десятьох дітей і жити для себе» — зіткнувся з інстинктом самопожертви, який від часів Бетті Фрідан ніхто не скасовував.
Самопожертва приносить задоволення. Під час неї виробляється окситоцин, який викликає відчуття задоволення, спокою та зменшує тривожність.
Але тепер цей інстинкт майже ніде застосувати, адже десятьох дітей уже майже ніхто не народжує, а турботу про літніх людей та людей з інвалідністю значною мірою перебрали на себе суспільні інституції.
І тепер світом ходять натовпи жінок, яким дуже хочеться когось захищати й заради когось жертвувати собою, але які твердо знають, що цими «кимось» уже не можуть бути звичайні сусідські діти чи, скажімо, свекор, прикутий до ліжка.
Тому вони знайшли собі такі сурогати, турбота про яких дає змогу отримувати той самий окситоцин. Це всі ці знедолені й відкинуті, про яких можна зручно піклуватися, а потім так само зручно вимкнути цю турботу й повернутися додому грати в тетріс: нелегальні мігранти, злочинці, терористи, чоловіки-трансгендери, які вимагають доступу до жіночих притулків.
А також інші чоловіки, які оголосили себе жертвами й яких, як стверджується, «система» відкидає через те, що вони відкрито становлять загрозу насильства. Але саме в цьому, мовляв, і полягає найвища форма жертовності — допомагати тим, кого ніхто не хоче приймати.
Цих жінок переконали, що отримувати окситоцин, організовуючи, наприклад, гурток садівництва для місцевих дітей, — це прояв патріархального мислення.
А ось кидатися під колеса автомобілів міграційної служби, щоб захистити від депортації нелегальних мігрантів-злочинців, — це і окситоцин, і підвищення самооцінки, і гарна картинка для соцмереж, і можливість відчути себе Ерін Брокович чи Фанні Каплан.
Орел літав високо — недарма прожив життя. Не те що нікчемна курка, жертва патріархату, яка все життя комусь витирала дупу.
