Мені 46 років, і я виросла в Далласі, штат Орегон, у самому серці долини Вілламетт, за кілька кроків від колишнього промислового містечка Вальсетц. Це місце було засноване компанією Cobb & Mitchell у 1919 році, яку пізніше продали компанії Boise Cascade.
Даллас і десятки подібних містечок – Індепенденс, Монмут, Вілламіна, Шерідан, Філомат, Мілл-Сіті, Лайонс, Лебанон, Світ-Гоум, Коттедж-Гроув, Спрінгфілд, Толедо, Олбані – були містами, що жили завдяки лісовій промисловості.
Лісозаготівля не була якимось ностальгійним підробітком. Вона була основою всього. Willamette Industries та приватні землевласники навколо нас (Gerlinger, Hampton, Stimson, Weyerhaeuser, Georgia-Pacific) вели справжній бізнес. Вони вирубували ліс, висаджували нові дерева й управляли лісами з розрахунком на десятиліття вперед, тому що дерева були їхнім майбутнім.
Суцільні вирубки слугували протипожежними бар’єрами. Бригади виїжджали на невеликі пожежі ще до того, як вони ставали серйозними. Результат? Процвітаюча місцева економіка, добре оплачувані робочі місця, які передавалися від покоління до покоління, податкові надходження, які справді фінансували школи, дороги та громадську безпеку включно з пожежними департаментами — і все це без постійного підвищення податків на нерухомість. А ліси здебільшого залишалися зеленими.
Пожежі траплялися й тоді. Але ми не мали щорічних сезонів катастроф, коли вигоряють сотні тисяч акрів, а весь регіон задихається від диму, — того, що сьогодні стало майже нормою.
Потім настали 1980-ті та початок 1990-х років, і північна плямиста сова стала найвпливовішим птахом в історії Америки. Науковці та радикальні екологічні організації стверджували, що сові потрібні великі масиви старовікових лісів. Почалися численні петиції. Суди вимагали проведення перевірок. У червні 1990 року Служба охорони рибних ресурсів і дикої природи США внесла цей вид до списку видів, що перебувають під загрозою зникнення.
Після цього відбулися рішення федерального судді Вільяма Дуайєра та ухвалення у 1994 році Плану лісів Північного Заходу (Northwest Forest Plan), у результаті чого близько 24 мільйонів акрів федеральних лісів в Орегоні, Вашингтоні та Північній Каліфорнії були фактично виведені з господарського використання.
Федеральні лісозаготівлі різко скоротилися у ключових регіонах часто на 80–90% порівняно з рівнем 1980-х років. Десятки лісопилок закрилися. Безробіття різко зросло. Підприємства, які обслуговували лісову промисловість, зникли. Деякі міста так і не змогли повністю відновитися.
Приватні компанії, які залишилися, продовжували управляти своїми землями, тому що вони безпосередньо залежали від їхнього стану. А от федеральні та штатні землі значною мірою перестали управлятися як ліси, призначені для заготівлі деревини, або для активного зменшення пожежонебезпечного рослинного покриву в масштабах, подібних до колишніх.
Ліси продовжували рости. Кількість легкозаймистого матеріалу накопичувалася. Поодинокий удар блискавки або іскра від людини, яку раніше могли швидко загасити двоє людей із лопатами та рацією, тепер потрапляли в густіший і безперервніший масив палива.
Площа вигорілих земель в Орегоні та на західному узбережжі загалом різко зросла. Великі пожежі (понад 5000 акрів) у 1970-х роках були рідкісними подіями, а у 2000-х і 2010-х стали звичайним явищем.
В останні роки вогонь знищив більше лісу, ніж лісова промисловість за часів свого розквіту за деякими порівняннями. Іронія настільки гірка, що від неї можна задихнутися: ми «врятували» ліс від бензопил, а потім одразу побачили, як набагато більша його частина перетворилася на попіл.
Ось частина історії, яка рідко потрапляє у вечірні новини чи передвиборчі брошури. Популяція північної плямистої сови продовжує скорочуватися на значній частині її ареалу. Очевидно, лісозаготівля ніколи не була головною проблемою. Найбільшим фактором, схоже, є конкуренція з боку смугастої сови (barred owl), яка проникла на цю територію та витіснила місцевий вид. Втрата середовища існування через пожежі тепер також посідає високе місце серед причин, значно вище, ніж старі методи лісозаготівлі.
Початкову кризу настільки роздули, що вид внесли до списку зникаючих, але обіцяне відновлення його популяції в рамках Northwest Forest Plan було, у кращому випадку, неповним. Тим часом економічна та екологічна ціна стала очевидною у вигляді неконтрольованого накопичення горючих матеріалів і повторюваних мегапожеж.
І це підводить нас до брудного маленького секрету: після того як лісова економіка на федеральних і штатних землях була поставлена на коліна, на її місці виникла нова індустрія. Боротьба з лісовими пожежами, їхнє гасіння, логістика, авіація, табори, підрядні роботи та вся система забезпечення перетворилися на багатомільярдний щорічний бізнес. Державні установи та підрядники наймають тисячі людей. Бюджети величезні й стабільні. У державному секторі принцип «використовуй бюджет або втратиш його» — це не міф, це принцип роботи.
Спокійний сезон пожеж створює бюджетний ризик. Раннє й агресивне реагування на кожне загоряння, яке ще можна було б ліквідувати невеликою бригадою, у короткостроковій перспективі коштує грошей на місцевому рівні, але зменшує потребу у великій системі реагування згодом.
Дозволити пожежі розростися до такого масштабу, щоб виправдати залучення всієї системи реагування, оголошення надзвичайного стану та федеральне фінансування, — з певної бюрократичної точки зору це може виглядати раціональним і фінансово вигідним для певних державних установ та для нової індустрії загалом.
Місцеві пожежники та багато рядових бригад, які безпосередньо борються з лісовими пожежами, не мають такого стимулу. Вони хочуть загасити пожежу. Але коли пожежа досягає певного масштабу або складності, контроль переходить до керівних груп штату та федерального рівня, діяльність яких визначається іншими показниками, іншими джерелами фінансування та іншими політичними реаліями.
Жодна з двох основних політичних партій не має достатньо сильного стимулу для вирішення фундаментальної проблеми. Одна сторона (демократи – ред.) сприймає будь-яке посилення активного управління лісами або комерційне проріджування як напад на «старовікові ліси» та сову. Інша сторона (республіканці – ред.) багато говорить про здоров’я лісів, але рідко домагається структурних змін у сфері судових ризиків, термінів планування та бюджетних стимулів, які справді могли б масштабно змінити ситуацію.
Гроші на передвиборчі кампанії та робочі місця залежать від нинішньої системи і ніхто не хоче її змінювати! Визнати, що початкова політика була надмірною і створила ще більш небезпечний ландшафт, — політично дорого.
Хоча це й другорядний фактор, зміна клімату та довші сезони пожеж є реальними чинниками. Сухіша рослинність і спекотніше літо погіршують ситуацію. Але густіші та менш керовані ліси на державних землях — це той прискорювач, який ми самі обрали.
Приватні промислові землі управляються інтенсивніше і теж горять, але далеко не настільки сильно. Молоді лісові насадження та певні методи лісівництва створюють власні ризики.
Відмінність полягає в тому, що приватні власники мають безпосередню фінансову мотивацію контролювати накопичення горючих матеріалів і швидко реагувати на пожежі. Державні землі в умовах режиму, встановленого після історії з плямистою совою, значною мірою такого стимулу не мають.
Сьогодні в Орегоні більше дерев, ніж у 1920-х роках, переважно тому, що приватні землевласники висаджували нові дерева. Але водночас у нас стало більше катастрофічних пожеж. Уряд не «врятував» ліс; він змінив тих, хто контролює управління ним, і в процесі замінив продуктивну промисловість на постійну індустрію реагування на надзвичайні ситуації.
Сова була символом. Довготривалим результатом став ландшафт, який горить дедалі масштабніше, лісова економіка, яка так і не змогла повністю відновитися, і політичний клас, який має мало причин змінювати існуючий порядок.
І замість вільного ринку та капіталізму ця нова індустрія працює завдяки субсидіям платників податків. Якщо ви керуєте домашнім господарством або бізнесом, то знаєте: гроші, витрачені неефективно, — це втрачені гроші. Уряд ставиться до тих самих грошей як до невичерпного джерела.
Поки не зміняться стимули, поки раннє виявлення пожеж (а технології для цього вже існують) та агресивне реагування на початковій стадії, механічне проріджування там, де воно доцільне, і справжнє довгострокове управління лісами не будуть винагороджуватися більше, ніж масштаб операції з гасіння пожеж, цей брудний маленький секрет і надалі щоліта даватиме один і той самий результат: більше диму, більше знищеної деревини, більше витрачених грошей і ті самі промови про те, як завзято всі борються з пожежами, які ми самі допомогли створити.
Я могла б сказати набагато більше, але в мене все ж є певний інстинкт самозбереження. І, як завжди, це лише моя особиста думка».
